ВОЗРАЖЕНИЕ НА КАССАЦИОННУЮ ЖАЛОБУ

До Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

01043 м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 4-«а»

ПОЗИВАЧ: (Особа № 1)

Місце реєстрації та фактичного проживання: вулиця І.Франка, …., с.м.т. Костянтинівка, Арбузинський район, Миколаївська область, 55340 Засоби зв’язку: дом.тел.: (05136) ……………

ВІДПОВІДАЧ: (Особа № 2)

Місце реєстрації та фактичного проживання: бульвар Т.Шевченка, … кв…., м. Южноукраїнськ, Миколаївська область, 55002 Засоби зв’язку: дом.тел.: (05136) …………..

ТРЕТІ ОСОБИ: Які не заявляють самостійних

вимог на предмет спору:

Костянтинівська селищна рада Арбузинського району Миколаївської області

Місце знаходження:

площа Жовтневої революції, 20, с.м.т. Костянтинівка, Арбузинський район, Миколаївська область, 55343 Засоби зв ‘язку: тел. (05132) …………..

Арбузинська державна нотаріальна контора

Місце знаходження:

провулок Каштановий, 12-«б», с.м.т. Арбузинка, Миколаївська область, 55301

Засоби зв’язку: (05132) ……………….

Арбузинське районне Комунальне підприємство Бюро технічної інвентаризації

Місце знаходження:

вулиця Т.Шевченка, 187, с.м.т. Арбузинка, Миколаївська область, 55300 Засоби зв’язку: (05132) …………..

 Справа в ВССУ № 6-16037 ск 13

 

ЗАПЕРЕЧЕННЯ

НА КАСАЦІЙНУ СКАРГУ

на рішення апеляційного суду Миколаївської області від 05 березня 2013 року

 

21 грудня 2012 року Арбузинським районним судом Миколаївської області було ухвалено рішення про задоволення повністю,  позовної заяви (Особа № 1) до (Особа № 2), третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Костянтинівська селищна рада Арбузинського району Миколаївської області, Арбузинська державна нотаріальна контора, Арбузинське районне Комунальне підприємство Бюро технічної інвентаризації про встановлення факту володіння громадянином жилим будинком на праві приватної власності, визнання жилого будинку спільною сумісною власністю подружжя, визнання заповіту частково недійсним, визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсним, скасування державної реєстрації права власності на жилий будинок та визнання права власності на 5/12 частину жилого будинку в порядку спадкування за законом.

05 березня 2013 року апеляційним судом Миколаївської області ухвалено рішення: апеляційну скаргу представника відповідача (Особа № 1) — (Особа № 3). задовольнити,  а рішення Арбузинського районного суду Миколаївської області від 21 грудня 2012 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким було  відмовлено Позивачу у задоволенні його позову.

Касаціянт вважає, що рішення Арбузинського районного суду Миколаївської області від 21 грудня 2012 року є обґрунтованим та законним, ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а рішення постановлене апеляційним судом Миколаївської області від 05 березня 2013 року є незаконним, упередженим та ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Але на мою думку це твердження, не відповідає фактичним обставинам справи, та вимогам діючого законодавства України, виходячи з наступного:

Так суд апеляційної інстанції, на відміну  від суду першої інстанції,  зважаючи на досить обширну апеляційну скаргу, підійшов до розгляду справи досить обґрунтовано,  дослідивши у судовому засіданні усі обставини справи, та  надавши свої логічні висновки по всім основним та ключовим моментам вказаної справи,  які прямо витікають одне з одного, наголошуючи на наступному (підкреслено основні тези): «…Задовольняючи позовні вимоги (Особа № 2)., суд першої інстанції вважав, що e підстави для поновлення строку позовної давності та задоволення позову.

Між тим, з таким висновком суду не можна погодитися, з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, батьки позивача — (Особа № 4)  та (Особа № 5), перебуваючи з 1929 р. у зареєстрованому шлюбі, проживали з 1944 р. разом з трьома дітьми у с. Костянтинівна Арбузинського району Миколаївської області у будинку, який обліковувався у погосподарських книгах селищної ради під особовими рахунками №603. 182. 146. 612, 557, 592. 864, 897, 907, 697 (т.1 а.с.18, 19, 39-78, 247-254).

 

Зі змісту записів цих книг вбачається тільки констатація факту проживання родини у зазначеному будинку.

Доводи позивача про придбання батьком житлового будинку у власність у 1935 році не підтверджено записами погосподарських книг.

20 березня 1960 року рішенням правління колгоспу ім. Жовтневої революції с. Костянтинівка позивачу було виділено біля будинку батьків присадибну ділянку, на якій він у цьому ж році побудував будинок, який у погосподарських книгах сільської ради мав самостійний облік під особовими рахунками №593, 865, 896, 906. 957 (т.1 а.с.53-54. 57-58. 61-62, 65-66, 75-78, 83, 223-224).

09 грудня 1976 року помер батько позивача (а.с.21).

30 березня 1977 року виконком Костянтинівської селищної ради Арбузинського району Миколаївської області своїм рішенням №18 визнав за позивачем право власності на розташований у смт. Костянтинівна житловий будинок по вул. 1.Франка. …. (т.1 а.с.80, 81, 111, 115).

Цим же рішенням від 30.03.1977 р., з урахуванням рішення виконкому №44 від 05.07.2000 р. про виправлення описки в імені, за його матір’ю було визнано право власності на житловий будинок №…. по вул. І.Франка смт. Костянтинівка (т.1 а.с.82, 117).

26 вересня 1995 року мати………… склала заповіт на неповнолітнього онука позивача — (Особа № 5), в якому заповіла останньому вищезазначений належний їй житловий будинок (т.1 а.с.189).

12 лютого 1998 мати …………….. померла (т.1 а.с.22).

Після її смерті відповідач прийняв спадщину та 12 січня 2001 р. отримав свідоцтво про право на спадщину на спірний житловий будинок (т.1 а.с.198).

Після смерті своїх батьків позивач з заявами про прийняття спадщини до нотаріальної контори не звертався.

Відповідно до ст.ст.524, 535, 548, 549, 561 ЦК УРСР, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Спадкоємством є перехід майна після смерті його власника до інших осіб у порядну, передбаченому правилами ЦК.

Непрацездатні діти спадкодавця успадковують незалежно від змісту заповіту, не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом (обов’язкова частка).

Для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв.

Діями, що свідчать про прийняття спадщини є: 1) якщо спадкоємець фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Норми закону про прийняття спадщини поширюються на спадкоємців як за заповітом, так і за законом, у тому числі на тих, що мають право на обов’язкову частку в спадщині.

Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини.

Відповідно до вищенаведених норм права, спадкоємець може успадкувати інше майно, яке на правових підставах належало спадкодавцю.

І нa день своєї смерті батько позивача не мав правовстановлюючого документу на спірний житловий будинок. Отримання у власність цього житлового буднику матір’ю позивача з 1977 року ніким не оспорено.

За такого, висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовної вимоги (Особа № 1) про визнання за ним права власності на 1/4 частку спірного житлового будинку у порядку спадкування за законом після смерті його батька, є помилковим.

Не вірним є і висновок суду щодо задоволення позовної вимоги про встановлення факту володіння батьком позивача за життя спірним житловим будинком на праві власності, оскільки зазначене можливо, якщо у заявника був правовстановлюючнй документ на будинок, але його втрачено і немає можливості підтвердити наявність права власності не в судовому порядку. В такому випадку заявник має подати докази про відсутність можливості одержання чи відновлення відповідного документу про право власності та про те, що на підставі цього документа жилий будинок належав йому на праві власності (п.17 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» №5 від 31.03.1995 р.).

Належних та достатніх доказів на підтвердження цього суду не надано.

Виходячи з викладеного, висновок суду щодо задоволення позовної вимоги про визнання житлового будинку спільною сумісною власністю батьків позивача також є неправильним.

На думку колегії суддів висновок суду щодо наявності підстав для задоволення вимоги (Особа № 2) про визнання заповіту його матері частково недійсним та визнання за ним права власності на 1/6 частку спірного житлового будинку в порядку спадкування за законом після смерті його матері не відповідає встановленим обставинам справи та прийнятий з порушенням норм матеріального права.

Заповіт як угода може бути визнаний недійсним на підставах, викладених у ст.ст.48-58 ЦК УРСР.

Як свідчить зміст позову (Особа № 2) підставою визнання заповіту недійсним він вбачає невідповідність його вимогам закону (ст.48 ЦК УРСР), а саме порушення його права на обов’язкову частку у спадщині.

Відповідно до CT.CT.535. 545 ЦК УРСР, якщо за заповітом все майно заповідане без урахування прав спадкоємців, які мають право на обов’язкову частку, суд вирішує питання про недійсність заповіту у тій частині, яка складає обов’язкову  частку.

Щоб у спадкоємця, який має право на обов’язкову частку, виникло право на її отримання, він повинен відповідно до ст.549 ЦПК УРСР здійснити дії, що свідчать про прийняття спадщини.

З матеріалів справи вбачається, що із заявою про прийняття спадщини після смерті матері позивач до нотаріуса не звертався, і не вступив фактично в управління або володіння спадковим майном.

А отже, відповідно до вимог спадкового права, діючих на час смерті його матері, позивач вважається таким, що не прийняв спадщину.

Посилання його як на підставу для задоволення позову на п,1 ч.І ст.549 ЦК УPCP та п.1 ІЗ Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України №180 від 14.06.1994 р. з наступними змінами, які, на думку позивача, передбачають можливість прийняття спадщини шляхом фактичного вступу в управління або володіння спадковим майном (наявність у спадкоємця ощадної книжки на ім’я спадкодавця) колегія суддів вважає необґрунтованими.

Матеріали справи свідчать, що свідоцтво про право на спадщину після смерті матері на вклад у банку позивач не отримував (т.1 а.с.186-199).

З його слів та слів його представника, ймовірно, він отримав у 2000 р. гроші з рахунку матері на підставі її розпорядження банку про видачу вкладу у випадку її смерті.

Документи банку не дають відповіді на питання, на якій підставі позивачу були видані кошти з рахунку матері, оскільки первісних документів по рахункам та руху коштів за 1977 — 2000 роки не збереглося (т.2 а.с.41-45).

З викладеного можна зробити висновок, що вклад матері позивача у банку після її смерті, не ввійшов до складу загального спадкового майна.

Ст.564 ЦК УPCP визначає, що порядок розпорядження на випадок смерті вкладами в державних ощадних касах і Державному банку СРСР за спеціальними вказівками вкладників визначається статутами названих кредитних установ і виданими в установленому порядку правилами. Якщо вкладник не зробив розпорядження ощадній касі або банку, то в разі смерті вкладника його вклад переходить до спадкоємців на загальних підставах.

За змістом цієї статті вклад в кредитній установі, на який спадкодавцем зроблено розпорядження на випадок смерті або складено заповіт, не входить до складу загального спадкового майна і переходить в порядку спадкування у власність особи, вказаної в розпорядженні або в заповіті (п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» №4 від 24.06.1983 р.).

Фактичний вступ в управління або володіння спадковим майном, яке спадкодавець заповів іншій особі (якщо вона не відмовилась від спадщини) або одержання за заповідальним розпорядженням вкладу, не може розглядатись як вчинення передбачених законом дій по прийняттю спадщини (плі.в п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику в справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову в їх вчиненні» №2 від 3 1.01.1992 р.)

За такого, оскільки вклад матері позивача не ввійшов до складу загального спадкового майна, одержання позивачем за заповідальним розпорядженням вкладу матері, не є діями, що свідчать про прийняття спадщини.

З урахуванням викладеного, у суду першої інстанції були відсутні правові підстави і для задоволення вимоги позивача про визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсним та скасування державної реєстрації права власності на житловий будинок, оскільки вони є похідними від позовної вимоги про визнання недійсним частини заповіту…». 

Разом з тим, на жаль  касаціянт, не застосував до вказаного судового рішення як методу аналізу, так і методу  контраргументації, стосовно конкретних тверджень суду апеляційної інстанції, з якими він не згоден,  логічно та послідовно контрагументуючи  таку незгоду.  І  у своїй касаційній скарзі, касаціянт просто знову почав констатувати, виключно своє бачення вказаного спору, без конкретних, та чітких  посилань  на те що  рішення  суду апеляційної інстанції ухвалено саме  з порушенням  конкретних  норм матеріального і процесуального права і в чому саме такі порушення проявилися.

Так  наприклад, у своїй касаційній скарзі касаціянт  вказує, що: «…Рішення суду першої інстанції від 21 грудня 2013 року ухвалене після повного і всебічного дослідження всіх доказів і заперечень Наданих сторонами у справі з огляду на те, що записи в Погосподарських книгах Костянтинівської сільської/селищної ради, які збереглися з 1944 року свідчать про те, жилий будинок перебував у особистій власності господаря будинку — мого батька …………, що вказує на те, що особиста (приватна) власність на будинок визнавалася органом місцевої влади, а відповідно правовстановлюючий документ на будинок у мого батька був, але його втрачено і відновити неможливо, оскільки ніяких відомостей про майновий стан осіб у довоєнний період у архівах Миколаївської області не збереглося…».  Разом з тим це твердження не відповідає фактичним обставинам, так як, воно спростовується,  як матеріалами справи, так і в доводах викладених в апеляційній скарзі, де було наголошено:  «…Дослідивши всі виписки з погосподарських  книг чітко вбачається лише  той факт, що батько Позивача ……….. дійсно був головою сім’ї та проживав в будинку зі своєю сім’єю згідно даних Погосподарських книг в період з 1944 року по 1974 рік.

  Згідно даних Погосподарських книг з 1974 року головою сім’ї значиться мати померлого …………………….

  Отже, можна прийти до обратного висновку про те, що з 1974 року власником будинку на таких же підставах могла стати і мати покійного, а батько покійного втратив своє право власності, якщо воно в нього існувало, що не доведено в судовому засіданні Позивачем жодним правовстановлюючим документом…»,  також і суд апеляційної інстанції, дослідивши матеріали справи, також  чітко констатував: «…Зі змісту записів цих книг вбачається тільки констатація факту проживання родини Гпштпмултів у зазначеному будинку.

Доводи позивача про придбання батьком житлового будинку у власність у 1935 році не підтверджено записами погосподарських книг. …».

Також касаціянт  вказує, що: «… факт володіння моїм батьком вказаним жилим будинком на праві особистої (приватної) власності встановлений судом першої інстанції після дослідження в судовому засіданні Погосподарських книг, наданих Костянтинівською селищною радою та з пояснень свідків Андреєвої Л.Я., Окунь Л.Г. та Єлінєвської Л.М., які добре знали моїх батьків за життя та бували у нас вдома…». Однак і це твердження не відповідає фактичним обставинам, так як у даному випадку у касаціянта знову ж таки  взагалі не було жодного правовстановлюючого документу, але судом першої інстанції це так і не не було взято це до уваги, що говорить вкотре про порушення як норм матеріального так і процесуального права, при винесені рішення судом першої інстанції. Крім того суд безпідставно посилався на свідчення громадян Андрєєвої Л.Я., Окунь Л.Г.(хоча при цьому повністю були проігнорувані свідчення свідка Єлінєвської Л.М.), оскільки суд зазначив, що саме факт володіння батьком Позивача вказаним жилим будинком на праві приватної власності ці свідки підтвердили, але  ці свідки на той час (1935 р. — на момент придбання будинку) були малолітніми особами, і  не могли знати на яких саме правових підставах там проживала сім’я Позивача, чи то володіючи будинком на праві приватної власності, чи то колективної власності, а можливо і проживаючи в державній власності. Вказані свідки  у судовому засіданні,  також не вказали на той факт,  що вони  бачили будь якій документ, якій би підтверджував вказане право власності. Таким чином вказані свідки не змогли підтвердити саме право власності, а підтверджували тільки факт проживання.

Касаціянт а також і суд суд першої інстанції зазначає те, що даний факт підтверджується записами в Погосподарських книгах Костянтинівської селищної ради, починаючи з 1944 року до 1976 року включно, відповідно до записів яких головою сім’ї  був батько …………., в особистій власності якого знаходилася будівля жилого будинку 1918 року забудови.

Отже, даний доказ свідчить лише про те, що покійний батько Позивача був головою своєї сім’ї, а не власником  спірного будинку, оскільки про протилежне свідачать наступні записи :

—  записи   в Погосподарській книзі Виконавчого комітету Костянтинівської селищної ради Арбузинського району  № 602 (том 10)  по особовому рахунку № 958 (по земельній шнуровій книзі № 231) за 1974-1976 рік по вулиці Франка, буд. … числяться батьки …………………., обліковується житловий будинок збудований 1918 році та сарай збудований 1958 році, перебуває в користуванні земельна ділянка площею 0,15 га та насадження (звільнена від сплати за користування земельною ділянкою).

—  по запису в Погосподарській книзі Виконавчого комітету Костянтинівської селищної ради Арбузинського району  № 683 (том 7)  по особовому рахунку № 697 (по земельній шнуровій книзі № 231) за 1977-1979 рік по вулиці Франка, буд. …   числяться мати ……………….., обліковується житловий будинок збудований 1918 році та сарай збудований 1958 році, перебуває в користуванні земельна ділянка площею 0,15 га та насадження.

Отже, жодна із довідок виданих Костянтинівської селищної радою не говорить про те, що власником будинку був саме  покійний батько Позивача.

Жодного правовстановлюючого документу на вказаний житловий будинок в судовому засіданні Позивачем надано не було, оскільки таких документів не існувало взагалі, що підтверджено довідками архівного відділу Арбузинської РДА від 19.09.2012 року, архівного відділу Первомайської РДА від 14.09.2012 року, Державного архіву Миколаївської області від 28.09.2012 року  та довідкою відділу містобудування, архітектури, ЖКГ та розвитку інфраструктури Арбузинської РДА  від 17.10.2012 року.

Ствердження суду першої інстанції про те, що «…інших правовстановлюючих документів на вказаний жилий будинок не збереглося, що підтверджується повідомленнями ….» є невірним, помилковим та таким, що не відповідає дійсності, оскільки жодна з довідок перелічених судом першої інстанції не зазначає про те, що правовстановлюючі документи були та не збереглися, зокрема   Архівний відділ Первомайської РДА зазначає, що надати будь – яку інформацію, яка стосується встановленого факту володіння …………….П.І. будинком на праві приватної власності, не має можливості у зв’язку з відсутністю документів.

Отже, касаціянтом і судом першої інстанції не вірно було оцінено даний доказ по справі та здійсненне  невірне трактування такої інформації, жодного слова про те, що документи про право власності були, але не збереглися в довідці не існує.

Довідка видана Арбузинською РДА говорить про те, що архівні документи до 1975 року у відділі відсутні, будівельні паспорти видаються з 1976 року.

Дана довідка не говорить про те, що дійсно був документ, який підтверджує право власності на житловий будинок за батьком …………. але він втрачений.

Державний архів Миколаївської області зазначає про той факт, що документи з Костянтинівської селищної ради за 1934-1937 рр. на зберігання до архіву не надходили.

  Тобто, жодна з цих довідок, що є доказом по справі не зазначає про той факт, що інших правовстановлюючих документів на вказаний житловий будинок не збереглося, як зазначив суд першої інстанції в своєму рішенні рішення аркуш №   6 абзац 7.

Отже, касаціянт і суд першої інстанції не з’ясовував в повному обсязі  обставини справи, права та обов’язки сторін, не перевірив обґрунтованість  доводів сторін по справі та заперечень, не давав належну оцінку зібраним доказам по справі.

Таким чином судом першої інстанції  задоволено позовні вимоги фактично зі слів позивача без надання ним будь — яких доказів, на підтвердження позовних вимог, що є порушенням норм матеріального права.

Касаціянт  пишучі у скарзі, що: «… З урахуванням того, що з 1929 року мій батько був у шлюбі з матір’ю, а також з урахуванням думки одного представника відповідача — ………………., яка визнала позов в цій частині, суд першої інстанції визнав спірний жилий будинок спільною сумісною власністю моїх батьків ……………… ….» що також не відповідає дійсності і є перекрученим з боку Касаціянта, так як представник відповідача — ………….. визнавала тільки факт шлюбу батька з матір’ю, але ніяк  не визнавала позов у цій частині, особливо щодо  наявності фактів спільної сумісної власності на той час і в тому тлумаченні, як це було вигідно касаціянту, так їй було відомо тільки про наявність  права власності на спірний будинок, за її матерю …………., але суд першої інстанції  не правильно оцінив її свідчення і у судовому  рішенні помилково вказав, що вона признала позов в цій частині.

Також Касаціянт  стверджує, що: « … Після смерті батька я та моя мати — …………. У.Д. відповідно до ст.ст. 529, 549 ЦК УРСР (в редакції 1963 р.) фактично вступили в управління та володіння спадковим майном, оскільки постійно проживали за однією адресою із спадкодавцем на день його смерті, хоча ні я, ні мати до нотаріальної контори з приводу отримання Свідоцтва про право на спадщину не зверталися…», що також не відповідає дійсності і є перекрученим з боку Касаціянта, так як з матеріалів справи вбачається, що   30 березня 1977 року виконком Костянтинівської селищної ради Арбузинського району Миколаївської області своїм рішенням, з урахуванням рішення виконкому № 44 від 05.07.2000 р. про виправлення описки в імені, за його матір’ю …………………. було визнано право власності на житловий будинок №…. по вул. І.Франка смт. Костянтинівка (т.1 а.с.82, 117).

Так само касаціянт  у скарзі вказує, що: «…26 вересня 1995 року моя мати — ………………………У.Д. склала заповіт, відповідно до якого на випадок своєї смерті зробила таке розпорядження: «належний їй на праві приватної власності житловий будинок з господарськими будівлями, який знаходиться в с. Костянтинівка по вул. І.Франка, 9 заповіла ………………. (т.1 а.с.189). 

12 лютого 1998 року моя мати — …………….. померла. На день смерті мати проживала одна. Однак я, вступив в фактичне управління та володіння спадковим майном, що залишилося після смерті матері, оскільки саме я розпоряджався її власними речами — роздавав сусідам особисті речі матері, дбав про жилий будинок, підтримував у належному стані присадибну земельну ділянку, сплачував земельний податок, за власні кошти здійснював погребіння батьків та встановив пам’ятники на цвинтарі, тощо. Крім того, з дня смерті матері і до цього часу в моєму володінні знаходиться Ощадна книжка моєї матері. 

Однак, до нотаріальної контори з приводу отримання Свідоцтва про право на спадщину після смерті матері я, у встановлений законодавством шестимісячний строк не звернувся вважаючи, що в будь-який час я маю можливість оформити спадщину, яка належить мені з дня відкриття спадщини…».  Що повністю не відповідає фактичним обставинам справи,  вставлених у ході судового розгляду,  так як після смерті ……………. Її ………… прийняв спадщину та 12 січня 2001 р. отримав свідоцтво про право на спадщину на спірний житловий будинок (т.1 а.с.198).  А касаціянт, навпаки після смерті своїх батьків з заявами про прийняття спадщини до нотаріальної контори не звертався. Крім того згідно показів свідка  …………., яка була сусідкою померлих батьків з 1957 року, та яка дала покази, у судовому засіданні суду першої інстанції що касаціянт,  після смерті батька, не доглядав батьківського будинку і з матір’ю не проживав. На час смерті матері, в будинку ………….. жили квартиранти – молода пара. Касаціянт взагалі не проживав по вул. І.Франка, на день смерті матері, а з’явився за цією адресою через 5-6 років потому. Хоча суд першої інстанції, взагалі не звернув уваги на ці покази, і у своєму рішенні, не аргументував, чому саме він не звернув уваги на ці покази свідка, що вказує на необґрунтованість та навіть якусь зацікавленість на користь  позивача.

Ствердження касаціянта стосовно того, що: «… на день складання заповіту і на день смерті матері, так і на час виконання заповіту я був непрацездатним та відповідно до ст. 535 ЦК УРСР (в редакції 1963 р.), чинного на час складання та на час виконання заповіту, як непрацездатний син спадкодавця мав право, незалежно від змісту заповіту, на спадкування не менше двох третин частки, яка належала б мені при спадкоємстві за законом (обов’язкова частка)…» Разом з тим, в судовому  рішенні не було вказано чим підтверджується, факт непрацездатності касаціянта. Але навіть зважаючи на те, що касаціянт  на час оформлення заповіту  позивач  міг бути  непрацездатним спадкоємцем першої черги та відповідно до статті 535 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) мав право на обов’язкову частку у спадковому майні.

Однак, касаціянтом і  судом першої інстанції не було враховано приписи  пункту 16 Порядку посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених, затвердженого  Постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. N 419 (в редакції від 15 червня 1994 р.), яким визначено, що:

«…При зверненні громадянина з проханням посвідчити заповіт посадова особа повинна:

1) за бажанням заповідача ознайомити його з колом спадкоємців за законом, визначених цивільним законодавством;

2) роз’яснити заповідачу, що відповідно до статті 535 Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ) неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) й утриманці померлого успадковують незалежно від змісту заповіту обов’язкову частку в спадщині. Ця частка не може бути меншою двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом. Під час визначення розміру обов’язкової частки враховується і вартість спадкового майна, що складається з предметів домашньої обстановки та вжитку…».

При цьому положеннями п.п. 83-84 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (чинної на той час), затвердженої Наказом Мінюсту N 18/5 від 14.06.94р.), визначено, що при посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається.

Нотаріус перевіряє, чи не містить заповіт розпоряджень, що суперечать чинному законодавству. За заповітом майно може бути заповідане тільки у власність.

 Отже, посадові особи, які вчинять посвідчення заповітів,  лише роз’яснюють заповідачу про права на обов’язкову частку в спадковому майні, яка успадковується   незалежно від змісту заповіту. Відповідно врахування  якої  здійснюється нотаріусом під час оформлення свідоцтва про право на спадщину спадкоємцями, які прийняли спадщину у строки визначені ст. 549 ЦК УРСР.

Виходячи з вище наведеного процедура оформлення  спадщини  здійснюється після спливу шести місяців з часу відкриття спадщини,  шляхом видачі свідоцтва про право на спадщину, в тому числі і при спадкоємстві  як за законом, так і за заповітом. Під час здійснення нотаріальної дії,  якої нотаріус  визначає  коло спадкоємців, які прийняли спадщину,  в тому числі і тих, які мають право на обов’язкову частку та склад спадкового майна.

Таким, чином спадкодавець ……………  висловила  в заповіті своє бажання відносно заповідання майна, яке належало їй на праві власності на свого онука ………………, що не суперечило порядку оформлення правочину,  відповідав її внутрішній волі та був  спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Судом першої інстанції було необґрунтовано зазначено, що всупереч нормам ст. 541 ЦК УРСР у заповіті не зазначено час його укладення. Що не відповідає дійсності оскільки заповіт було оформлено 26 вересня 1995 року, що  є часом оформлення даного правочину, є його істотною умовою. Перебіг строку дії якого,  у розумінні ст.  253 ЦК України,  почався з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок.

Незрозуміло чого касаціянт аргументує той факт, що: «…12 січня 2001 року відповідач — …………………..С.О. звернувся до Арбузинської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, в якій приховав той факт, що існую я — як спадкоємець померлої, що маю право на обов’язкову частку в майні померлого спадкодавця (?)  та в той же день отримав Свідоцтво про право на спадщину за заповітом, успадкувавши увесь жилий будинок № по вул. І.Франка…», хоча по-перше слід зауважити, що касаціянт сам був повинен подати заяву на отримання обов’язкової частки спадщини, але без поважних причин цього не зробив.

Крім того, Арбузинським районним  судом Миколаївської області  визнано недійсним Свідоцтво про право на спадщину за заповітом серії АВО № 315120, видане на ім’я ……………………… 12 січня 2001 року державним нотаріусом  Арбузинської державної нотаріальної контори, зареєстроване в реєстрі за № 24, але з таким висновком суду також  не  можливо погодитися, оскільки до цього не було визнано дії державного нотаріуса Арбузинського нотаріального округу щодо видачі Свідоцтва про право власності на спадщину за заповітом  неправомірними, отже дії вищезазначеної посадової особи, є правомірними та ніким не були оскаржені.

Отже, з часу відкриття спадщини — 12 лютого 1998 року,  в термін шість місяців (до 12 серпня 1998 року) позивач не вчинив жодних дій, які свідчили б про фактичний вступ в управління або володіння спадковим майном. Окрім, того з набранням чинності 01 січня 2004 року Цивільного кодексу України, положення, щодо порядку прийняття спадщини змінилися. Так, статтею 1269 цього Кодексу  визначено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Отже, такої юридично значимої  дії як необхідність вступати в управління або володіння спадковим майном положення цієї норми не передбачають. Окрім того,  під час вчинення нотаріальних дій щодо оформлення свідоцтва про право на спадщину,  у зв’язку  з набранням чинності ЦК України,  підтвердження  обставини   вступу в управління та володіння спадковим майном, якщо така  подія мала  б відбуватися  в часі  по 01 січня 2004 року,  необхідно здійснювати в судовому порядку, а не через нотаріуса за місцем відкриття спадщини. Беручи до уваги приписи чинної Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Мінюсту N 20/5 від 03.03.2004 року.

До того ж  судом першої інстанції  було залишено в силі та не скасовано Свідоцтво про право власності на житловий будинок по вул.І.Франка № 9 смт .Костянтинівка видане Арбузинським КП БТІ, де власник будинку є …………… а також дійсне першочергове свідоцтво за № 512 про право особистої власності на будівлю, де власником цього будинку також є …………….. (мати покійного) видане Костянтинівською селищною радою 01.03.1979 року.

Тобто це говорить про те, що якщо ці Свідоцтва дійсні то житловий будинок належав лише одному його власнику ……………….. та вона одна мала право ним розпоряджатись на свій розсуд, в тому числі заповідати.

Твердження касаціянта, щодо того, що: «… проживаю в будинку № по вул. І.Франка, який розміщується на одній земельній ділянці з будинком №9. Вказані жилі будинки мають спільне подвір’я, на якому розміщуються спільні господарські та побутові будівлі і споруди, земельна ділянка має загальну площу 0,26 га і ніколи не розмежовувалася. Тому, я користувався майном батьків поряд з відповідачем та вважав, що успадкував частину майна після смерті батьків шляхом фактичного вступу в управління та володіння їх майном…»,  також не підтверджується документально, також  ще раз нагадаю, що в справі є покази свідка ………….. Л.М., яка була сусідкою померлих батьків з 1957 року, та яка дала покази, що касаціянт,  після смерті батька, не доглядав батьківського будинку і з матір’ю не проживав. На час смерті матері, в будинку ………………. жили квартиранти – молода пара. Касаціянт взагалі не проживав по вул. І.Франка, на день смерті матері, а з’явився за цією адресою через 5-6 років потому. Крім цього у ході засідання суду апеляційної інстанції Касаціянт на вимогу суду надавав для огляду свій паспорт, де були відсутні данні про реєстрацію за цією адресою на той час.   Крім того Відповідно до довідки виданої Костянтинівською селищною радою чітко зазначено, що ……………….. на день смерті проживала одна. З цього стає зрозумілим той факт, що жодний з спадкоємців по закону, фактично не прийняв спадщину, і ствердження Позивача, що він постійно проживав з матір’ю не відповідають дійсності. Тому вказані встановлені факти,  повністю підтверджує покази  свідка ………..ї Л.М., стосовно відсутності факту прийняття спадщини касаціянтом при тих обставинах на які він вказує в касаційні скарзі.

Стосовно того що касаціянт   вступив у фактичне управління та володіння спадковим майном  шляхом володіння ощадної книжки …………… У.Д. та отримання грошових коштів на поховання ………………… в сумі 150 грн. від 22 грудня 2000 року не можуть братися як належні докази, так як свідоцтво про право на спадщину позивач не оформляв, а відповідно до пункту «б» Постанови КМУ від 26.07.1996 № 837 «Про розмір допомоги на поховання»  у разі смерті пенсіонера надається допомога на поховання в розмірі двомісячної пенсії померлого,  але не менш як 150 гривень, за рахунок коштів, з яких виплачувалася пенсія та   вказана допомога на  поховання,  надається будь якому  члену сім’ї померлого. Зняття цих коштів в грудні 2000року, які направленні на поховання матері позивача не є доказом того, що він здійснив своє право на спадкування та прийняв спадщину.

Отже, у відповідності до 564 ЦК УРСР (1963 року) касаціянт  міг  отримати  кошти, які знаходилися на рахунку його матері  на підставі  розпорядження вкладника (матері) в  ощадній касі або заповіту оформленого в нотаріальному порядку чи посадовою особою органу місцевого самоврядування, якій надані відповідні повноваження на вчинення нотаріальних дій. Або у відповідності до статті 91 Закону України «Про пенсійне забезпечення» виплати недоодержаної пенсії у зв’язку із смертю  пенсіонера і виплати допомоги на поховання. Що взагалі не являється спадковим майном.

Відповідно до ч. 2 ст. 654 ЦК УРСР (1963 року) порядок розпорядження на випадок смерті вкладами в  державних ощадних касах і Державному банку СРСР за  спеціальними  вказівками вкладників визначається статутами  названих  кредитних  установ  і виданими в установленому порядку правилами. Якщо вкладник не зробив розпорядження ощадній касі або банку, то в разі смерті вкладника його вклад переходить до спадкоємців на загальних підставах за правилами цього розділу.

Жодного доказу про те, що касаціянт отримав свідоцтво про спадщину саме на кошти в розмірі 2167,65 грн., які були переведені на його рахунок в банку з рахунку покійної матері  в матеріалах справи не має, а  свідоцтво про спадщину саме на кошти в розмірі 2167,65 грн.  відсутнє взагалі.

До того ж представником касаціянта в судовому засіданні 21.12.2012 року було підтверджено факт того, що грошові кошти касаціянт отримав не за свідоцтвом про право на спадщину, а можливо за заповідальним вкладом, що відповідає ст. 564 ЦК УРСР в редакції 1963 року. Тобто саме ці кошти не можуть бути доказом того, що касаціянт прийняв спадщину від своєї покійної матері.

В матеріалах справи міститься довідка від 03.08.2012 за вих. 330, в якій зазначено, що касаціянту переведено кошти в розмірі 2167,65 грн. та ним отримано 150,00 грн. на поховання, що приводить до висновку , що рахунок на ім’я касаціянта був переоформлений за свідоцтвом про право на спадщину.

Але жодного доказу про те, що дійсно є свідоцтво про спадщину в матеріалах справи не має, і банк лише припускає про існування такого документу, а суд в порушенням норм процесуального права , зокрема щодо  об’єктивного, всебічного  та повного розгляду справи не витребував всі наявні документи в банку по даному рахунку з метою встановлення чи було дійсно видано свідоцтво про спадщину на вклад на ім’я Позивача.

Також судом першої інстанції  не було зроблено запит до нотаріальних контор з метою встановлення чи було видано свідоцтво про спадщину покійної матері на ім’я касаціянта на вищезазначені вклади.

В матеріалах справи, що були дослідженні при розгляді даної справи жодного документу щодо розпорядження покійної стосовно цих коштів також не має.

За наявності розпорядження ощадній касі чи заповіту грошові кошти на ощадній книжці спадкодавця не є  загальною спадковою масою і їх отримання після відкриття спадщини за процедурою чинної до 01 січня 2004 року було допустиме без свідоцтва про право на спадщину. Отже, якщо позивач і міг вступити у фактичне управління та володіння спадковим майном, то лише відносно грошового вкладу, а не всього спадкового майна.

Жодного рішення суду про факт прийняття спадщини Позивачем до суду не надано та такі докази в матеріалах справи відсутні.

Що повністю співпадає з висновками суду апеляційної інстанції, щодо того, що: «… З матеріалів справи вбачається, що із заявою про прийняття спадщини після смерті матері позивач до нотаріуса не звертався, і не вступив фактично в управління або володіння спадковим майном.

А отже, відповідно до вимог спадкового права, діючих на час смерті його матері, позивач вважається таким, що не прийняв спадщину…».

Не може бути принянто до уваги і твердження  касаціянта, що: «…Про порушення свого права на спадкування майна після смерті своїх батьків мені стало відомо лише у червні 2011 року під час розгляду Арбузинським районним судом цивільної справи з приводу користування земельною ділянкою по вул. І.Франка на якій розміщуються жилі будинки № та №, коли відповідач надав до суду Свідоцтво про право на спадщину за заповітом та повідомив, що успадкував весь жилий будинок №….., а разом з ним і господарські та побутові будівлі і споруди, які раніше були спільними для будинків №…. та №. До цього я вважав, що я успадкував частину жилого будинку після смерті батька …………….. та частину після смерті матері ……….., оскільки фактично вступив в управління та володіння належним їм майном, тому можу в будь-який момент звернутися до нотаріуса для оформлення своїх спадкових прав. Зволікав із зверненням до нотаріуса через невеличку пенсію та брак грошових коштів…». При цьому особливо слід звернути увагу на слово «Зволікав». Крім цього, твердження касаціянта, що він довідався про порушення своїх прав в червні 2011 року, тобто в межах загального трирічного строку позовної давності, який на час подання позову не сплив.  Є дуже сумнівним.

При цьому, касаціянт визнав факт пропуску позовної давності і просив суд визнати причину пропуску строку поважної, що не співвідноситься з приведеними доводами і вимогами, які ставить перед судом. Однак, реальні події щодо перебігу спливу строку позовної давності в частині обізнаності наявності заповіту, складу спадкового майна, обставин прийняття спадщини   почалися значно раніше. Зокрема, після смерті матері позивача в 1998 року та під час оформлення спадщини у нотаріуса в 2001 році.   Про що безпосередньо знав позивач. Оскільки, приймав безпосередню участь в організаційних питаннях під час прийняття спадщини його онуком в 2001 році. Зокрема, 12 січня 2011 року  возив свого онука – відповідача та невістку (матір відповідача ……….) до державного нотаріуса ……………….., безпосередньо перед цим домовлявся з ним про зустріч  та  цікавився, які необхідні документи для оформлення спадщини за заповітом на свого онука ………………….

Зазначені обставини були підтверджені свідками ……….. В.З., …………..О.З, …………….. Ю.П., …………….. А.І.  під час розгляду цивільної справи № 1401/512/12  в Арбузинському районному суді, яка розглядалась за участю тих самих сторін та з тих самих підстав та предмету спору. Детальні свідчення були надані свідком колишнім нотаріусом …………………………………, який оформляв свідоцтво про право на спадщину за заповітом в 2001 році.

Однак, позивач усвідомивши, що суд не задовольнить позов за наявності свідчень свідків, що підтверджували обізнаність позивача в обставинах прийняття спадщини,  навмисно   не з’явився два рази на судові засідання  і суд першої інстанції залишив позов без розгляду  про що відповідно було винесено судом ухвалу від 4.10.2012 року. Розраховуючи, що в наступному розгляді справи за новим позовом не всі свідки з’являться, або ж нададуть неповну інформацію.

З позицією суду щодо наявності поважних причин пропуску строку позовної давності  погодитись не можу, оскільки я вважаємо, що позивачу  стало відомо про обставини прийняття відповідачем спадщини значно раніше. Встановлення, яких в судовому порядку буде впливати на судове рішення під час визначення судом правовідносин до фактично встановлених обставин справи. Для підтвердження цих обставин, свідок   Петренко Олександр Вікторович, який був належно викликаний на 23 листопада 2012 року, на судове засідання не з’явився. Доказів поважних причин своєї неявки суду не надав.

У зв’язку з чим, на судовому засіданні 07 грудня 2012 року, нами було заявлено  письмове клопотання про здійснення приводу свідка Петренка Олександра  Вікторовича, у відповідності до  ст. 94 ЦПК України.

Зважаючи на те, що у справі №  1401/512/12   Арбузинського районного суду головуючою суддею Кірімовою Ольгою Миколаївною (провадження по якій було відкрито з аналогічних підстав та предмету спору, за участю тих самих сторін процесу)  було задоволено клопотання про виклик  свідка Петренка Олександра  Вікторовича, який в судовому засіданні підтвердив обізнаність у обставинах прийняття спадщини відповідачем та оформлення заповіту.

Проте, суд першої інстанції ухвалою від 07 грудня 2012 року необґрунтовано відмовив в задоволенні даного клопотання, а також відмовив в задоволенні  клопотання про залучення до матеріалів справи звукотехнічного запису судових засідань по справі  № 1401/512/12   Арбузинського районного  суду,  які мають значення для правильного вирішення спору по даній справі.

Що на  нашу думку було  також  упередженим ставленням судді до результатів розгляду справи.

Зважаючи на те,  що суд першої інстанції  у відповідності до ст. 214 ЦПК України,  повинен був оцінити  належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. У зв’язку з чим, вважаю що суд першої інстанції  порушив моє процесуальне право на змагальність, та представлення доказів, яке передбачене ст.ст.10, 137 ЦПК України. а також ст. ст. 6, 13, 17 Європейської Конвенції «Про захист прав і основних свобод громадянина і людини», Практики  Європейського суду, а саме – стосовно тих випадків, коли Європейський Суд вважає не справедливим суд, у ході якого було відмовлено у допиті свідків, або їх допит відкладався на невизначений час (Рішення Pardov. Italy від 10 липня 1996р.).

Не справедливим Європейський Суд також вважає суд, у якому суд стороні відмовив витребувати документи (так звана «справа журналістів» DeHaesandGijselsv.Belgium 24 лютого 1997р.)

Європейський Суд також вважає не справедливим суд та не рівні процесуальні можливості у випадках коли одна сторона наполягає на допиті важливого свідка, але за незалежними від сторони причинам свідка не було допитано. (Рішення в справі Dombo Beheer v. The Netherlands від 27 жовтня 1993р.)

Тому, не задовольнивши вказане клопотання,  суд порушив права Відповідача, внаслідок чого суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку у своєму судовому рішенні.

Також касаціянт  стверджує, що: «…Таке рішення судом апеляційної інстанції ухвалене з огляду на те, що придбання моїм батьком спірного жилого будинку у власність у 1935 році не підтверджено записами Погосподарських книг, а зміст записів цих книг, на думку колегії суддів, лише констатує факт проживання родини ………………. у зазначеному будинку. 

Проте, до такого суд апеляційної інстанції прийшов помилково, після дослідження записів Погосподарських книг Костянтинівської сільської/селищної ради, які збереглися в наявності лише починаючи з післявоєнного часу, тобто з 1944 року, без урахування моїх пояснень — як живого очевидця тих подій та без урахування пояснень свідків ……………… Л.Я., …………Л.Г. та …………..ї Л.M., які за життя моїх батьків були з ними знайомі та їм достовірно відомо те, що ще до 1944 року сім’я ………………. проживала у вказаному жилому будинку, який був власністю моїх батьків…».  Щодо проживання, то тут все логічно  і зрозуміло, але жоден з допитаних свідків, так не свідчиа про те,  що він  особисто бачив будь який правовстановлюючий документ, якій би підтверджував саме право власності на будь кого з сім’ї  ………………. І навпаки,  в матеріалах справи є тільки  документи які підтверджують власності тільки матрі ………………

Не можна погодитись і з наступними твердженнями касаціянта: «…Факти, що мають юридичне значення, в тому числі і факт володіння громадянином жилим будинком на праві приватної власності, власне і встановлюються за допомогою пояснень свідків у разі, якщо відповідних правовстановлюючих документів не збереглося. На вказане, суд апеляційної інстанції уваги не звернув та вважав, що мої доводи про придбання ба-тьками будинку у 1935 році нічим не підтверджені. 

Однак, судом першої інстанції у визначеному законом порядку встановлено, що саме у 1935 році мій батько ……………. придбав у власність будівлю жилого будинку в с. Костянтинівка, яка починаючи з 1961 року обліковується розташованою по вулиці І.Франка в с. Костянтинівка, а з 1967 року мала №….. Викладене підтверджується записами в Погосподарьських книгах Костянтинівської сільської/селищної ради, які збереглися починаючи з 1944 року до 1976 року включно, де в графі «прізвище, ім’я, по-батькові» розділу І — наявний запис — «………………Павло Іванович — голова сім’ї», в графі (зверніть увагу що це просто стандартна графа, а не індивідуальний запис з посиланням на правовстановлюючий документ)«будівлі, що знаходяться в особистій власності господаря» розділу II — наявний запис «жилий будинок, рік забудови 1918 та сарай, рік забудови 1958» (том №1 а.с.39-40, 41-42, 43-44, 45-46, 47-48, 49-50, 51-52, 55-56, 59-60 63- 64, 67-70, 254). Тобто, записи в Погосподарських книгах констатують не лише факт проживання сім’ї ………………… у вказаному жилому будинку, а підтверджують те, що будинок був особистою (приватною) власністю господаря…».  Алогічність таких висновків касаціянта, знову ж таки очевидна. Ще раз хочу звернути увагу,  що це не сам запис у  Погосподарській книзі, а  просто стандартне німенування графи самої книги, а повинен  бути індивідуальний запис з посиланням на  відповідний правовстановлюючий документ, відомості про який відсутній у Погосподарській книзі, на яку посилається касаціянт. Тому цей запис і підтверджує тільки факт проживання, але ніяк не право власності, що й було правомірно встановлено судом апеляційної інстанції.

Також не можна погодитись і з наступними твердженнями касаціянта: «…З 1977 року вказаний жилий будинок має №…. по вул. І.Франка в с.м.т. Костянтинівка, що підтверджується записом в Погосподарьській книзі Костянтинівської селищної ради за 1977-1979 роки (том №1 а.с.71-74) та обліковувався за ………………………., оскільки попередній господар — яким був мій батько …………... помер 09.12.1976 року та відповідно, з його смертю він перестав бути головою сім’ї та власником будинку. 

Інших правовстановлюючих документів, крім Погосподарських книг, на вказаний жилий будинок не збереглося, що підтверджується повідомленнями архівного відділу Арбузинської райдержадміністрації Миколаївської області від 19 вересня 2012 року (том №1 а.с.34), архівного відділу Первомайської райдержадміністрації Миколаївської області від 14 вересня 2012 року (том №1 а.с.32), Державного архіву Миколаївської області від 28 вересня 2012 року (том №1 а.с.36) та довідкою відділу містобудування, архітектури, житлово-комунального господарства та розвитку інфраструктури Арбузинської райдержадміністрації від 17 жовтня 2012 року (том №1 а.с.ЗЗ). 

Викладене свідчить про те, що я намагався відновити правовстановлюючі документи, за якими орган місцевої влади с. Костянтинівка, за тих часів визнавав право особистої (приватної) власності мого батька на вказаний жилий будинок та відповідно до яких вносилися записи в Погосподарські книги, однак безрезультатно, бо мабуть вони були знищені в період Великої вітчизняної війни або кимось з моїх батьків. 

Я надав суду докази того, що можливість відновити правовстановлюючий документ на вказаний жилий будинок відсутня, однак за даними Погосподарьських книг Костянтинівської сільської/селищної, які збереглися починаючи з 1944 року жилий будинок в селі/селищі Костянтинівка по вул. І.Франка під №…., який на даний час має №…. обліковувався як такий, що знаходився в особистій власності господаря, яким був ……….., а відповідно на час внесення цих даних у Погосподарські книги правовстановлюючий документ на цей жилий будинок в мого батька був, оскільки право його особистої (приватної) власності визнавалося місцевим органом влади — Костянтинівською сільською/селищною радою, але його втрачено і у мене немає можливості підтвердити наявність права власності на жилий будинок у мого батька в поза судовому порядку, оскільки архіви тих часів не збереглися. 

За таких обставин суд першої інстанції, відповідно до норм процесуального і матеріального права визнав достовірно встановленим той факт, що на день смерті мій батько ………………..П.І. володів жилим будинком №…. по вул. І. Франка в с. Костянтинівка, який на даний час має адресу — будинок №…. по вул. І. Франка в с.м.т. Костянтинівка на праві приватної (особистої) власності…».  Разом з тим дані твердження касаціянта, також алогічні, так як вони витікають, з припущення, та логічної помилки  в трактуванні касаціянтом німенуваня грф і індивідуальних записів  в Погосподарській книзі. Якби у цьому запису було посилання на конкретний правовстановлюючий документ, якій би дійсно підтверджував би його наявність, то тоді б не було б питань, щодо визнання наявності такого правовстановлюючого документу, та підтвердження саме права власності. А так це виключно припущення касаціянта і не більше.

Згідно положенням викладених у  ст. 10 ЦПК України: «…Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. … Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості…». Згідно ч. 3. ст. 10 ЦПК України: «… Кожна сторона повинна довести ті обставини,  на  які  вона посилається  як  на  підставу  своїх  вимог  або заперечень …»  Аналогічне згадування щодо цього є і в п.3 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 16 від 12 червня 1998 року, «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України»  де також сказано:  «…Оскільки розгляд справ провадиться в межах заявлених вимог і на підставі поданих доказів, суди згідно зі ст. 137 ЦПК повинні вимагати від осіб, що порушують справу, повного викладення в заявах обставин, якими обгрунтовуються дані вимоги, й посилання на засоби їх доказування…»  у зв’язку з чим очевидно що касаціянт не надав суду належних доказів, які б вказували на наявність відповідного правовстановлюючого документа, та факту що такий документ був загублений. А без цього усі подальші висновки касаціянта алогічні і не відповідають зазначеним раніш вимогам діючого законодавства.

Окремо заслуговує звернути увагу і на твердження касаціянта, щодо того, що: «…в своєму рішенні суд апеляційної інстанції посилається на те, що 30 березня 1977 року виконком Костянтинівської селищної ради Арбузинського району Миколаївської області своїм рішенням №18 визнав за мною право власності на будинок №…. по вул. І.Франка, а за моєю матір’ю ……………… У.Д. — на жилий будинок №…….. по вул. І.Франка і вказане рішення в частині визнання права власності на будинок №…. по вул. І.Франка за моєю матір’ю з 1977 року ніким не оспорене. 

Однак, рішення №18 від 30 березня 1977 року, на яке посилається в своєму рішенні суд апеляційної інстанції — в матеріалах цивільної справи відсутнє. Матеріали цивільної справи містять лише рішення виконавчого комітету Костянтинівської селищної ради №97 від 29 жовтня 1996 року «Про відновлення рішення виконкому Костянтинівської селищної ради №18 від З0 березня 1977 року «Про визнання права власності на будинки за фактичними їх власниками», яке не містить змісту рішення №18. 

Під час розгляду справи судом першої інстанції з’ясовувалося питання про наявність рішення №18 від З0 березня 1977 року, яке начебто відновлювалося у 1996 році, однак представник Костянтинівської селищної ради не зміг його надати суду. Яким чином його дослідив суд апеляційної інстанції та послався на нього в своєму рішенні мені не зрозуміло. 

В будь-якому разі, рішення виконавчого комітету селищної ради не є правовстановлюючим документом на нерухоме майно. З 1977 року, за життя, моя мати не оформила права власності на вказаний жилий будинок у встановленому законом порядку, а відповідно і оскарження рішення №18 від З0 березня 1977 року після її смерті — втратило сенс, оскільки зареєструвати право власності на померлу особу неможливо. 

Це зроблено відповідачем …………….. С.О. у справі, а саме — 10 серпня 2000 року на підставі рішення Костянтинівської селищної ради від 05 липня 2000 року за №44, отримане Свідоцтво про право власності на жилий будинок на ім’я ……………………….., тобто на ім’я померлої особи, через два з половиною роки після її смерті. 

Однак, я вважаю це протиправним. Представник Костянтинівської селищної ради в судовому засіданні суду першої інстанції не зміг пояснити, яким чином 10 серпня 2000 року Костянтинівська селищна рада, видала Свідоцтво про право власності на жилий будинок №…. на померлу особу через два з половиною роки після смерті цією особи, хоча саме на підставі цього Свідоцтва відповідач у справі ………………. С.О. і оформив свої спадкові права…»  Вважаю що до цього твердження касаціянта слід відноситись як до фарисейського. Справа в тому, що сам касаціянт займався вказаним питанням, тобто отриманням Свідоцтва про право власності на жилий будинок на ім’я …………………, разом з намаганнями отримати опіку, над неповнолітнім ……………….. С.О.. Зазначені обставини були підтверджені свідками ……………. В.З., ………….. О.З, …………….. Ю.П., …………. А.І.  під час розгляду цивільної справи № 1401/512/12  в Арбузинському районному суді, яка розглядалась за участю тих самих сторін та з тих самих підстав та предмету спору. Детальні свідчення були надані свідком колишнім нотаріусом ……………………………….., який оформляв свідоцтво про право на спадщину за заповітом в 2001 році, і в мене навіть є звукозапис того судового засідання, де вказаний нотаріус свідчить про ці факти (якій я надам у ході слухання справи у суді касаційної інстанції)  Крім того ж залишено в силі та не скасовані Свідоцтво про право власності на житловий будинок по вул.І.Франка № ……….  с..Костянтинівка видане Арбузинським КП БТІ , де власник будинку є …………………., а також дійсне першочергове свідоцтво за № 512 про право особистої власності на будівлю, де власником цього будинку також є …………………… видане Костянтинівською селищною радою ще 01.03.1979 року.

Тому наступні твердження касаціянта, щодо того, що: «…Суд апеляційної інстанції, розглядаючи справу не звернув ніякої уваги на те, що права власності у моєї матері на жилий будинок № по вул. І.Франка на підставі рішення №18 від 30 березня 1977 року не виникло, оскільки за життя вона не зареєструвала його у встановленому законом порядку та не отримала відповідного правовстановлюючого документу. А документ, який наданий державному нотаріусу відповідачем — Свідоцтво про право власності на жилий будинок від 10 серпня 2000 року виданий вже на померлу особу через два з половиною роки після її смерті і не може вважатися належним підтвердженням того, що на день смерті — 12 лютого 1998 року, моя мати …………. була власником жилого будинку №…… по вул. І.Франка в с.м.т. Костянтинівка. 

Враховуючи, що вказаний будинок був придбаний моїм батьком у 1935 році, тобто в період шлюбу з моєю матір’ю, відповідно до положень ст.ст. 22, 28 КпШС УРСР (в редакції 1963 р.) та ст.ст. 60, 70 СК України (в редакції 2002 р.) — він є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя ………………. та …………………… в якій частки чоловіка та жінки є рівними, тобто на день смерті мого батька його 1/2 частина належала …………. П.І., ½частина — ………….. У.Д. Однак, за життя моїх батьків, їх частки у спільному майні визначені не були. 

Як роз’яснив судам п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України №20 від 22 грудня 1995 року «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» Пленум Верховного Суду України, частка учасника спільної сумісної власності визначається після відкриття ним спадщини. За відсутності доказів про те, що участь когось із учасників спільної сумісної власності у надбанні майна була більшою або меншою, частки визнаються рівними. Крім того, те що спірний жилий будинок був спільною сумісною власністю моїх батьків визнано в судовому засіданні суду першої інстанції представником відповідача ……………….. О.В., на що суд апеляційної інстанції також уваги не звернув…» то ці твердження не можуть бути прийняти до уваги, так як касаціянт на протязі шести місяців після смерті своєї матері ……………… У.Д. від 12 лютого 1998 року заяви про прийняття спадщини  до державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини не подавав. Після спливу шести місяців з часу відкриття спадщини позивач (Особа № 1) до нотаріальної контори за видачею свідоцтва про право на спадщину не звертався, а з  часу набрання чинності ЦК України, до суду  з вимогами про встановлення факту прийняття спадщини також не звертався.

Також після смерті батька позивача …………………………, який помер 10 грудня 1976 року, позивач будучи дієздатним на той час працездатним не відомо з яких підстав, будучи спадкоємцем першої черги не вступив в спадок.  Тобто не скористувався своїм правом.

При цьому у фактичне управління або володіння спадковим майном за адресою вул. Франка, № …. смт. Костянтинівка Арбузинського району не вступав.

Оскільки, за даною адресою (Особа № 1).  зареєстрований не був, що також було підтверджено свідком  ………………. Л.М.  в судовому засіданні, яка детально розповіла про те, що на протязі багатьох  років позивач не проживав за даною адресою, а проживали  з матір’ю  позивача квартиранти які  і допомагали матері  в тому числі і по господарству, що також підтверджено  прибудинковою книгою в  якій були зареєстровані дані особи. Але судом першої інстанції даний доказ з невідомих причин також не взято до уваги.

Відповідно до довідки виданої Костянтинівською селищною радою чітко зазначено, що …………………..на день смерті проживала одна. З цього стає зрозумілим той факт, що жодний з спадкоємців по закону, фактично не прийняв спадщину, і ствердження Позивача, що він постійно проживав з матір’ю не відповідають дійсності.

Також не відповідає дійсності і твердження касаціянта, щодо того, що: «…Крім того, судом першої інстанції встановлено те, що органом місцевого самоврядування Костянтинівською селищною радою Арбузинського району Миколаївської області під час визнання права власності на жилі будинки, що розташовувалися на відповідній території селищної ради за їх фактичними володільцями, не враховано той факт, що станом на 30 березня 1977 року спірний жилий будинок був спадковою масою, яку мали право успадкувати будь-які спадкоємці власника. На вказане, суд апеляційної інстанції ніякої уваги не звернув. 

За таких обставин, суд першої інстанції законно і обґрунтовано, з додержанням норм матеріального і процесуального права визнав, що спірний жилий будинок №….. по вулиці І.Франка в с.м.т. Костянтинівка — є спільною сумісною власністю подружжя ……………….П.І. та …………….. У.Д., в якій їх частки були рівними. 

09 грудня 1976 року в с. Костянтинівка помер мій батько ……………….. П.І.

Після його смерті відкрилася спадщина у вигляді 1/2 частини жилого будинку, який на день його смерті належав батькові та мав № а з 30 березня 1977 року отримав № по вул. І.Франка в с.м.т. Костянтинівка. 

Відповідно до ст.529 ЦК УРСР (в редакції 1963 р.), спадкоємцями першої черги на 1/2 частину жилого будинку, яка належала моєму батькові були моя мати — ……………….. У.Д. та діти: я — син ……………….., син ……………… Ю.П. та дочка …………….. (…………… — до шлюбу) Г.П. 

Відповідно до ч.ч.І, 2 ст.549 ЦК УРСР (в редакції 1963 р.), визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: якщо він фактично вступив в управління чи володіння спадковим майном; якщо він подав до державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені дії мають бути вчинені на протязі шести місяців з дня відкриття спадщини. 

Жоден зі спадкоємців першої черги після смерті ……………у визначений ст.549 ЦК УРСР (в редакції 1963 р.) шестимісячний строк не звернувся до Арбузинської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини, що відкрилася після його смерті. 

Однак я та моя мати, відповідно до п.1 ч.І ст.549 ЦК УРСР (в редакції 1963 р.) є такими, що прийняли спадщину, оскільки станом на 09 грудня 1976 року постійно проживали за однією адресою із спадкодавцем на день його смерті — будинок №…. по вул. І.Франка та фактично вступили в управління та володіння спадковим майном, розпоряджаючись його власними речами, дбаючи про спадкове майно, обробляючи та підтримуючи у належному стані земельну ділянку на якій він розташований. 

Наше спільне проживання за однією адресою із спадкодавцем на день його смерті підтверджується записами в Погосподарьських книгах Костянтинівської сільської/селищної ради за 1974-1976 роки та за 1977-1979 роки, відповідно до яких станом на 09 грудня 1976 року …………… У.Д. та я — ………….. І.П. проживали за адресою: будинок № по вул. І.Франка, а з 1977 року ……………..У.Д. проживала в будинку № …., а я в будинку №….. по вул. І.Франка. Інших доказів цьому немає, оскільки прописка-виписка громадян за місцем їх фактичного проживання у с.м.т. Костянтинівка почала проводитися лише з 1980 року. 

Однак, факт проживання мене та моєї матері за однією адресою з ……………. П.І. на день його смерті підтвердили в судовому засіданні свідки …………… Л.Я. та ……………. Л.Г. — які знали моїх батьків за їх життя та пам’ятають події тих часів. 

Таким чином, я та моя мати відповідно до ст.549 ЦК УРСР (в редакції 1963 р.), фактично вступили в управління та володіння спадковим майном, та протягом строку встановленого ст.553 ЦК УРСР (в редакції 1963 р.) від прийняття спадщини не відмовилися. 

Відповідно до ст.548 ЦК УРСР (в редакції 1963 р.), для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини, тобто від дня смерті спадкодавця (ст.525 ЦК УРСР, в редакції 1963 р.). Тобто, з 09 грудня 1976 року спадщина, що залишилася після смерті батька належить мені, незалежно від часу оформлення свідоцтва про право на спадщину за законом. 

На зазначені вище норми матеріального права суд апеляційної інстанції ніякої уваги не звернув та необгрунтовано вважав, що через відсутність правовстановлюючого документа на жилий будинок на день смерті мого батька я не успадкував його. 

По-перше, чи був правовстановлюючий документ на жилий будинок у мого батька станом на 09 грудня 1976 року, тобто на день його смерті — невідомо, яким чином це встановив суд апеляційної інстанції — не зрозуміло. Цього не знаю навіть я — як живий очевидець тих події і тим більше цього не можуть знати представники відповідача та сам відповідач.

По-друге, можливо його втрачено моєю матір’ю вже після смерті батька. Це не можливо встановити, оскільки мати також померла, а можливо його втрачено вже після смерті матері. Я надав суду першої інстанції лише докази того, що відсутня можливість відновити правовстановлюючий документ на будинок, але я стверджую що такий документів мого батька був, оскільки особиста власність мого батька за його життя визнавалася органом місцевої влади. 

По-третє, відсутність правовстановлюючого документу унеможливлює оформлення спадкових прав в нотаріальній конторі і не може бути підставою для позбавлення права на спадщину взагалі. Саме для цього і існує судовий порядок прийняття спадщини шляхом визнання права власності на майно, що залишилося після смерті померлих осіб за особами, які є спадкоємцями. 

За таких обставин судом першої інстанції прийняте законне і обґрунтоване рішення про визнання за мною права власності на 1/2 частину спірного жилого будинку в порядку спадкування за законом після смерті батька, який помер 09.12.1976року, яке помилково скасоване судом апеляційної інстанції… Суд апеляційної інстанції в своєму рішенні посилається на те, що вклад моєї матері, який знаходився на рахунку в Ощадному банку України на день її смерті не входить до складу загального спадкового майна, оскільки спадкодавець зробив на випадок смерті розпорядження щодо нього. В той же час, я як спадкоємець на майно, що залишилося після смерті матері також не претендую та не ставлю в своєму позові питання щодо складу загального спадкового майна. Я претендую на обов’язкову частку у спадковому майні, що залишене за заповітом відповідачу, а саме конкретно щодо жилого будинку №по вулиці І.Франка, адже спадкодавець лишила відповідачеві за заповітом конкретне майно (жилий будинок), а не все належне їй на день смерті майно. 

Таким чином, суд апеляційної інстанції невірно витлумачив те, яким чином я підтверджую факт фактичного вступу в управління та володіння майном матері. Я не стверджую про фактичне прийняття спадщини шляхом одержання за заповідальним розпорядженням вкладу матері. Тим більше, що цей вклад я переоформив лише у грудні 2000 року, а не протягом шести місяців з дня смерті матері. Наданою ощадною книжкою, я підтверджую те, що з дня смерті матері, тобто з 12 лютого 1998 року я фактично володів майном матері, а саме ощадною книжкою, тому фактично вступив у володіння спадковим майном.…». Разом з тим, таке тлумачення касаціянта також вважаю помилковим і не логічним, тому що касаціянт  не  вступив у фактичне управління та володіння спадковим майном  шляхом володіння ощадної книжки ………… У.Д. та отримання грошових коштів на поховання …………….. У.Д. в сумі 150 грн. від 22 грудня 2000 року і не можуть братися як належні докази, так як свідоцтво про право на спадщину позивач не оформляв, а відповідно до пункту «б» Постанови КМУ від 26.07.1996 № 837 «Про розмір допомоги на поховання»  у разі смерті пенсіонера надається допомога на поховання в розмірі двомісячної пенсії померлого,  але не менш як 150 гривень, за рахунок коштів, з яких виплачувалася пенсія та   вказана допомога на  поховання,  надається будь якому  члену сім’ї померлого. Зняття цих коштів в грудні 2000 року, які направленні на поховання матері позивача не є доказом того, що він здійснив своє право на спадкування та прийняв спадщину.

Отже, у відповідності до 564 ЦК УРСР (1963 року) Позивач  міг  отримати  кошти, які знаходилися на рахунку його матері  на підставі  розпорядження вкладника (матері) в  ощадній касі або заповіту оформленого в нотаріальному порядку чи посадовою особою органу місцевого самоврядування, якій надані відповідні повноваження на вчинення нотаріальних дій. Або у відповідності до статті 91 Закону України «Про пенсійне забезпечення» виплати недоодержаної пенсії у зв’язку із смертю  пенсіонера і виплати допомоги на поховання. Що взагалі не являється спадковим майном.

Відповідно до ч. 2 ст. 654 ЦК УРСР (1963 року) порядок розпорядження на випадок смерті вкладами в  державних ощадних касах і Державному банку СРСР за  спеціальними  вказівками вкладників визначається статутами  названих  кредитних  установ  і виданими в установленому порядку правилами. Якщо вкладник не зробив розпорядження ощадній касі або банку, то в разі смерті вкладника його вклад переходить до спадкоємців на загальних підставах за правилами цього розділу.

Жодного доказу про те, що Позивач отримав свідоцтво про спадщину саме на кошти в розмірі 2167,65 грн., які були переведені на його рахунок в банку з рахунку покійної матері  в матеріалах справи не має, а  свідоцтво про спадщину саме на кошти в розмірі 2167,65 грн.  відсутнє взагалі.

До того ж представником Позивача в судовому засіданні 21.12.2012 року було підтверджено факт того, що грошові кошти Позивач отримав не за свідоцтвом про право на спадщину, а можливо за заповідальним вкладом, що відповідає ст. 564 ЦК УРСР в редакції 1963 року. Тобто саме ці кошти не можуть бути доказом того, що Позивач прийняв спадщину від своєї покійної матері.

В матеріалах справи міститься довідка від 03.08.2012 за вих. 330, в якій зазначено, що Позивачу переведено кошти в розмірі 2167,65 грн. та ним отримано 150,00 грн. на поховання, що приводить до висновку , що рахунок на ім’я Позивача був переоформлений за свідоцтвом про право на спадщину.

Але жодного доказу про те, що дійсно є свідоцтво про спадщину в матеріалах справи не має, і банк лише припускає про існування такого документу, а суд в порушенням норм процесуального права , зокрема щодо  об’єктивного, всебічного  та повного розгляду справи не витребував всі наявні документи в банку по даному рахунку з метою встановлення чи було дійсно видано свідоцтво про спадщину на вклад на ім’я Позивача.

Також судом не було зроблено запит до нотаріальних контор з метою встановлення чи було видано свідоцтво про спадщину покійної матері на ім’я Позивача на вищезазначені вклади.

В матеріалах справи, що були дослідженні при розгляді даної справи жодного документу щодо розпорядження покійної стосовно цих коштів також не має.

За наявності розпорядження ощадній касі чи заповіту грошові кошти на ощадній книжці спадкодавця не є  загальною спадковою масою і їх отримання після відкриття спадщини за процедурою чинної до 01 січня 2004 року було допустиме без свідоцтва про право на спадщину. Отже, якщо позивач і міг вступити у фактичне управління та володіння спадковим майном, то лише відносно грошового вкладу, а не всього спадкового майна.

Жодного рішення суду про факт прийняття спадщини Позивачем до суду не надано та такі докази в матеріалах справи відсутні.

А твердження касаціянта, що: «…в матеріалах спадкової справи наявна заява ………….. (……………) Г.П. про відмову від спадщини після смерті матері ……………………….. У.Д. та про те, що вона відмовляється від спадщини і до суду звертатися не буде, яка датована 14 квітня 1999 року та посвідчена державним нотаріусом Кілійської державної нотаріальної контори Одеської області…» навпаки вказує на той факт, що усі питання щодо питань спадщини були відомі усім членам родини  …………………….., у тому числі і касаціянту, ще з 1999 року.

Більше того,  з набранням чинності 01 січня 2004 року Цивільного кодексу України, положення, щодо порядку прийняття спадщини змінилися. Так, статтею 1269 цього Кодексу  визначено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Отже, такої юридично значимої  дії як необхідність вступати в управління або володіння спадковим майном положення цієї норми не передбачають. Окрім того,  під час вчинення нотаріальних дій щодо оформлення свідоцтва про право на спадщину,  у зв’язку  з набранням чинності ЦК України,  підтвердження  обставини   вступу в управління та володіння спадковим майном, якщо така  подія мала  б відбуватися  в часі  по 01 січня 2004 року,  необхідно здійснювати в судовому порядку  (встановлення факту своєчасного прийняття спадщини), а не через нотаріуса за місцем відкриття спадщини. Беручи до уваги приписи пункту 211  Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Мінюсту N 20/5 від 03.03.2004 року.

Проте, з  часу набрання чинності ЦК України, протягом трьох років до суду   позивач з  вимогами про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини не звертався (виходячи з роз’яснень Пункту 2 Постанови Пленуму ВСУ  від 30.05.2008р. N 7).

Отже, для приведення доводів того що позивач фактично вступив в управління спадковим майном, як спадкоємець що має право на обов’язкову частку в спадковому майні,  жодних поважних причин того, чому він не доводив цю обставину в судовому порядку  в період з 01 січня 2004 року по 01 січня 2007 рік не навів. Адже тільки після того як ця обставина доведена в судовому порядку спадкоємець звертається до нотаріуса за видачею свідоцтва про право на спадщину.

Докази фактичного вступу  в управління спадковим майном, які могли б бути встановлені судовим рішенням,  позивач суду не надав.

Згідно ст. 256 ЦК України позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України).

Вважаючи що  права касаціянта якимось чином порушені під час оформлення спадщини …………………………,  разом з тим  є   певний факт, що на захист своїх інтересів касаціянт до суду протягом 1999 – 2004 років не звертався, хоча як свідчать докази знав про прийняття спащини але активних дій не  не вживав.

Отже,  чітко вбачається   сплив строку позовної давності, встановлений законодавством в три роки,    для захисту прав та інтересів Позивача.

Так, приписами  статей  80 ЦК УРСР, ст. 267 ЦК України визначено, що   закінчення строку позовної давності до пред’явлення позову є підставою для відмови в позові.

Враховуючи вищевикладене, відповідно до   ст. ст. 71, 75, 76, 80   ЦК УРСР,   пунктом  6   Прикінцевих та перехідних положень,  ст. 267   ЦК України  № 435-ІV від 16 січня 2003 року,  судом не було застосовано  сплив строку позовної давності до вимог касаціянта.

Також, звертаємо  увагу суду Касаційної інстанції, що судом першої інстанції не встановлено з якого ж часу у позивача настала поважна причина пропуску строку позовної давності.  Адже, касаціянт повинен був надати за кожен день прострочки строку позовної давності докази наявних поважних причин.

        Оскільки за фактичними обставинами  касаціянт до суду в межах строків позовної давності (протягом трьох років 1976 – 1979 р. після смерті батька) та  (протягом трьох років 1998 – 2001 р. після смерті матері)   з позовом про відстоювання своїх інтересів з  підстав зазначених вище  не звертався, хоча проживав разом в  на одному подвір’ї  з відповідачем більш 10 років  и не знав що  його право порушено, відверто викликає обснований сумнів?

Також про той факт, що Позивач знав про заповіт в 2000 році свідчить доказ, який було нами надано в суді першої інстанції, зокрема копія заяви про відмову від спадщини, яка власноруч була написана касаціянтом, поставлено ним підпис , але по якимось причинам не була надана до спадкової справи. Разом з тим з врахуванням заяви ……………ї (……………) Г.П. про відмову від спадщини після смерті матері ……………….. У.Д. у 1999 році показують послідовність та обізнаність в питаннях прийняття спадщини, фактично з 1999 р.

Отже ці докази, говорить про те,що касаціянт вводе суд в оману, оскільки стоїть підпис та можливо навіть встановити період часу коли саме було складено дану заяву, але судом проігноровано цю заяву та не призначено експертизу по даному доказу, що також є порушенням принципу змагальності передбачених ст.ст.10, 137 ЦПК України. а також ст. ст. 6, 13, 17 Європейської Конвенції «Про захист прав і основних свобод громадянина і людини», Практики  Європейського суду, а саме – стосовно тих випадків, коли Європейський Суд вважає не справедливим суд, у ході якого було відмовлено у допиті свідків, або їх допит відкладався на невизначений час (Рішення Pardo v. Italy від 10 липня 1996р.).

Не справедливим Європейський Суд також вважає суд, у якому суд стороні відмовив витребувати документи (так звана «справа журналістів» DeHaesandGijselsv.Belgium 24 лютого 1997р.)

Європейський Суд також вважає не справедливим суд та не рівні процесуальні можливості у випадках коли одна сторона наполягає на допиті важливого свідка, але за незалежними від сторони причинам свідка не було допитано. (Рішення в справі Dombo Beheer v. The Netherlands від 27 жовтня 1993р.)

Вказана ухвалу суду касаційної інстанції  в якій був визначений строк надання заперечення була отримана нами 18.06.2013 р. тобто осатаній строк подачі заперечення – 28.06.2013 р.

На підставі викладеного вище та керуючись ст. ст. 524-526, 529, 534-535, 541-543, 545, 548-550, 553, 560-561, 564 ЦК УРСР (в редакції 1963 р.), ст. 273 ЦПК УРСР, ст. ст. 58-60, 213, 323-352, 235, 256 ЦПК України, ст. ст. 6, 13, 17 Європейської Конвенції «Про захист прав і основних свобод громадянина і людини», —

ПРОШУ СУД:

  1. Постановити ухвалу  про  відхилення  касаційної  скарги  і залишення рішення від 05 березня 2013 року постановленого апеляційним судом Миколаївської області, за позовом (Особа № 2) до (Особа № 1), третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Костянтинівська селищна рада Арбузинського району Миколаївської області, Арбузинська державна нотаріальна контора, Арбузинське районне Комунальне підприємство Бюро технічної інвентаризації без змін.

 Додатки:

  1. Копія конверту про отримання Ухвали ВССУ – 18.06.2013 р.
  2. Лист поштового зв’язку № 5 Укрпошти в м. Южноукраїнську

 

 

 

 

 

26.06.2013 р.                                                                         (Особа № 1)